Цього тижня в Києві внаслідок масованої російської ракетно-дронової атаки загинули щонайменше 30 людей, понад 90 були поранені. Близько 130 будівель зазнали пошкоджень, серед них житлові будинки та медичні заклади. Навіть через кілька днів рятувальники продовжували шукати зниклих безвісти під завалами.

У той самий час двоє найвідоміших представників ADR присвятили значну частину своєї політичної комунікації зовсім іншій темі: нібито глибоко вкоріненій проблемі нацизму в Україні.

Депутат ADR Фред Койп подав парламентський запит до міністра закордонних справ Ксав’є Беттеля, в якому назвав Андрія Мельника «нацистським колаборантом» і лідером руху з «націонал-соціалістичними та антисемітськими рисами». Майже одночасно євродепутат від ADR Фернан Картайзер один за одним опублікував відеоролики про Мельника, Бандеру та нібито героїзацію українських нацистів.

Особливо впадає в око близькість між парламентським запитом Фреда Койпа та офіційною комунікацією Москви. Міністерство закордонних справ Росії представило Андрія Мельника як «нацистського колаборанта», витлумачило його ексгумацію та перепоховання як державне вшанування і на цій основі сконструювало дипломатичний скандал. Посла Люксембургу викликали до російського МЗС.

У парламентському запиті Койпа відтворено майже ту саму аргументаційну конструкцію. Мельника визначають як «однозначно» ідентифікованого нацистського колаборанта, церемонію подають як «державну жалобу та вшанування», після чого одразу згадують виклик посла Люксембургу російською стороною. Отже, паралель полягає не лише в окремих термінах. Уся драматургія аргументу майже ідентична: нацистський колаборант, державне вшанування, моральний скандал, Люксембург повинен виправдовуватися.

До цього додається те, що протягом кількох днів Койп і Картайзер концентрувалися на тих самих темах: Мельник, Бандера, український націоналізм та нібито героїзація нацизму. Таким чином вимальовується політична лінія, яка разюче перетинається з одним із найстаріших і найважливіших наративів російської пропаганди: систематичним зведенням української історії, української боротьби за незалежність і, зрештою, самої України до поняття «нацизм».

Цей наратив не є другорядним елементом російської інформаційної політики. Так звана «денацифікація» України належить до центральних виправдань російської агресивної війни. Протягом багатьох років російська пропаганда намагається вирвати складні, а подекуди й справді дуже темні сторінки української історії з їхнього історичного контексту та сконструювати політичну тяглість між окремими націоналістичними рухами ХХ століття і сучасною демократичною Україною.

Історичні постаті, такі як Мельник чи Бандера, повинні бути предметом критичного дослідження. Антисемітизм, колабораціонізм і насильство всередині націоналістичних рухів є частиною історичної дискусії, і їх не можна ані релятивізувати, ані замовчувати. Однак російська пропаганда використовує реальні історичні суперечності як сировину. Протиріччя та історичні контексти зникають доти, доки історія не перетворюється на політичну зброю проти самого права сучасної України на існування. Вірити пропонується лише радянській історіографії з її централізованим поглядом із Москви.

Коли провідні представники люксембурзької партії протягом кількох днів ставлять саме ці теми в центр своєї комунікації, тоді як Росія одночасно бомбардує українські міста і вбиває цивільних, можна і потрібно говорити про політичну функцію такого вибору пріоритетів. Відповідальність агресора зникає з центру уваги, тоді як країна, що зазнала нападу, знову опиняється на лаві підсудних.

Питання до ADR виникають уже давно

Моє занепокоєння розвитком ADR ґрунтується не лише на цій нинішній кампанії. Наприкінці травня газета Tageblatt опублікувала редакційну статтю під назвою: «Чи шпигує ADR за Люксембургом для Москви? Доказів немає, але питання є».

У статті задокументовано низку подій, які виходять за межі простих проявів симпатії і заслуговують на серйозну суспільну дискусію. Так, депутат ADR Том Вайдіг запитував уряд про підозрілі польоти дронів, зокрема поблизу об’єктів енергопостачання, аеропорту та урядових будівель. Його парламентський запит також стосувався технічних систем виявлення та ідентифікації, можливих засобів нейтралізації дронів, розподілу відповідальності, процедур реагування на надзвичайні ситуації та постійного захисту критичної інфраструктури. Уряд прямо відмовився надавати технічні подробиці з міркувань національної безпеки.

Інший депутат ADR, Ден Гарді, ставив питання про механізми захисту Люксембургу від дезінформації, кіберризиків та іноземного втручання.

Кожен із цих парламентських запитів, розглянутий окремо, може бути частиною легітимного демократичного контролю. Політичного значення набуває загальний контекст, у якому вони ставляться. У той час як депутати ADR у національному парламенті вимагають інформацію про чутливі механізми безпеки та захист від іноземного впливу, найвідоміший представник партії у сфері зовнішньої політики підтримує інтенсивні контакти з Росією.

Згідно з даними про прозорість Європейського парламенту, проаналізованими Tageblatt, Фернан Картайзер 8 квітня 2026 року взяв участь у Московському економічному форумі, а вже через кілька днів, 17 квітня, зустрівся у Стамбулі з Комітетом у закордонних справах Державної думи Росії. Tageblatt також посилається на повідомлення, згідно з якими Картайзер запрошував інших депутатів Європарламенту на зустріч із російськими політиками в Санкт-Петербурзі.

Наразі немає публічно доступних доказів того, що парламентські запити ADR подавалися за дорученням Росії. Важливим є накопичення задокументованих фактів: питання щодо чутливих сфер національної безпеки, регулярні політичні контакти з Росією, участь у російських заходах та зовнішньополітична комунікація, яка систематично перетинається з інтересами й наративами Москви.

У цьому контексті Tageblatt посилається на так званий принцип мозаїки. Окремі фрагменти інформації самі по собі можуть здаватися нешкідливими, однак у сукупності вони здатні створити детальнішу картину розподілу повноважень, процедур повідомлення та можливих слабких місць. Водночас газета прямо зазначає, що систематичної схеми шпигунської діяльності досі не доведено. Це розмежування є важливим, адже демократична дискусія про ризики безпеки не потребує теорій змови. Задокументованих контактів, поїздок, запитань і політичних наративів цілком достатньо, щоб придивитися уважніше.

На цьому тлі нинішні кампанії навколо Мельника та Бандери набувають іншої ваги. Йдеться вже не лише про те, чи окреме формулювання випадково нагадує російську риторику. Загальна картина включає повторювані політичні контакти з Росією, участь у заходах, пов’язаних із Росією, зовнішньополітичну лінію, яка регулярно йде назустріч російським позиціям, а тепер ще й комунікаційну кампанію, вибір тем і фреймінг якої разюче збігаються з актуальною офіційною російською кампанією проти України.

Койп і Картайзер уже з такою політичною енергією виконують роботу Москви, що як журналіст мимоволі починаєш серйозно запитувати себе, скільки ще доведеться чекати на smoking gun — остаточний прямий доказ. Однозначних доказів прямої координації досі немає. Натомість поїздки до Росії, політичні контакти, парламентські запити щодо питань безпеки та майже серійне відтворення російських наративів задокументовані. Завдання журналістики полягає в тому, щоб іти цими слідами до того, як доказ зручно опиниться на столі, а не лише після цього.

«AfD-ізація» ADR

«AfD-ізацію» ADR стає дедалі важче не помічати. Вона проявляється у виборі тем, політичній мові, міжнародних контактах і дедалі активнішому перейманні інтерпретаційних моделей, які відповідають зовнішньополітичним інтересам Кремля.

Партія дедалі очевидніше рухається в напрямку, знайомому нам із Німеччини: радикальніша мова, агресивніше ставлення до України, більше розуміння до російських позицій і дедалі більший скептицизм щодо європейської підтримки країни, на яку напала Росія.

Часовий збіг подій останніх днів є політично показовим. У той час як російські ракети й дрони вбили в Києві щонайменше 30 людей, зруйнували цілі житлові будинки, а рятувальники ще кілька днів шукали зниклих безвісти під завалами, провідні політики ADR були зайняті Мельником, Бандерою та українськими нацистами.

Жертви російської агресивної війни відійшли на другий план. Натомість Україну знову розглядали крізь ті історичні та політичні категорії, які Москва десятиліттями використовує для делегітимізації її незалежності та державності. Це також можна назвати нацистськими методами.

Для такої демократії, як Люксембург, цей розвиток подій не є другорядною партійно-політичною темою. Паралельно зі своєю військовою війною проти України Росія вже багато років веде інформаційну війну в Європі. Її мета — послабити підтримку України, поляризувати європейські суспільства, підірвати довіру до демократичних інституцій і поступово перекласти відповідальність за війну з агресора на країну, яка зазнала нападу.

Якщо партія, представлена в парламенті Люксембургу, дедалі активніше вносить у суспільну дискусію наративи, які служать саме цим стратегічним цілям, тоді як політичні контакти її найвідомішого європейського політика з Росією задокументовані, а депутати національного парламенту ставлять детальні питання про чутливі структури безпеки, тоді розвиток ADR стає питанням демократичної безпеки.

Політична опозиція є частиною демократії, включно з радикальною опозицією. Однак демократія, здатна захищати себе, повинна так само уважно стежити за ситуацією, коли політична партія дедалі більше нормалізує наративи авторитарної держави, яка відкрито вважає Європу своїм противником, веде агресивну війну на континенті та вже багато років намагається послабити європейські демократії зсередини.

Саме тому ADR, і особливо її політика щодо Росії, заслуговує на значно критичнішу журналістську та політичну увагу, ніж вона отримувала досі.